КОСЬ-КО́СЬ

, виг.

Уживається для підкликання коней

Він набрав у капелюх вівса, ходив за жеребцем і кликав: кось-кось...

(С. Чорнобривець)

;

– Кось-кось! Коні попіднімали голови, нашорошили вуха, довірливо рушили на той поклик

(В. Малик)

;

– Соколику, кось-кось! Почулося м'яке тупання копит і кінське форкання

(К. Гриб)

;

Іван прикликав їх

[лошаток]

“кось-кось-кось!”, поклав на свої широкі .. долоні по грудочці цукру, вдоволено приплющив очі від м'якого вологого тицяння йому в жмені

(П. Загребельний)