ЗА́ЧИ́Н

, за́чи́ну, ч.

літ.

Вступ, початок в епічних творах народної творчості (думах, билинах, історичних піснях і т. ін.)

Естетична функція зачину, в якому говориться, кому саме присвячується твір, полягає в тому, щоб відразу підкреслити монументальність, велике історичне значення особи чи явища, про яке буде розповідатися у творі

(з наук. літ.)

;

У народних піснях зачин та кінцівка є надзвичайно важливими композиційними елементами, оскільки налаштовують слухача на сприйняття змісту твору

(з навч. літ.)

розм.

Те саме, що поча́ток

2–4

Безмежні степи запорізькі. І невимовно чарівні вони прозорого ранку у пору зачину жнив

(Яків Баш)

;

Твір йому вдався, зачин, який придумав удома, підійшов, і цитати теж

(Ю. Мушкетик)

;

Волот ледве стримав себе, аби не виказати радості: ліпшого зачину розмови про татьбу у Подунав'ї й вигадати годі

(Д. Міщенко)

;

Ось ваша мати – Азія, а наша – Європа; що ж, такий був наш зачин, І, може, в нас отець один так само

(Д. Павличко)

;

Протягом шістдесятих років з'являється цілий ряд талановитих та енергійних чоловіків, які успішно продовжують та поглиблюють зачин попередників

(І. Франко)