ПОКЛИ́КУВАТИ
, ую, уєш, недок.
1
. кого і без прям. дод.
Вигукувати час від часу, покрикувати; кликати (у 1 знач.) час від часу
. – Рист! рист! – покликують і собі вівчарі...
(М. Коцюбинський)
.2
. Вигукувати що-небудь з почуттям, з хвилюванням
. Багато хто покликували піднесеним голосом у радості...
(Біблія. Пер. І. Огієнка)
;Народ же, що йшов попереду й позаду, покликував, говорячи: Осанна сину Давидовому: Благословен грядущий в ім'я Господнє
(з рел.-церк. літ.)
.3
. кого, що.
Звертатися до когось, кликати кого-небудь, що-небудь; запрошувати, викликати куди-небудь
. Неурядових виборців спиняють як мож
[можуть]
від голосування, а коли належать вони до армії, то перед голосуванням покликують їх до війська(І. Франко)
;Петро хоче Пазю скаржити до суду та й покликує на свідків панотця й Славка
(Л. Мартович)
;Вона покликує свідків, і ті доказують, що я в блуді...
(М. Яцків)
;Устим людей покликує: – Сини, Виходить так, ми люди не останні! Ми тут зійшлися, месники бідноти, Окривджені панами кріпаки
(А. Малишко)
; * Образно.
Серденько кволе до часу постаріло, Марно минуле до себе покликую
(П. Грабовський)
;Мимо скроней вдень йдуть промені ускісні, і чути, як вони покликують весну
(П. Мовчан)
;Зелено-золотавою крисанею ліс тягнувся до сонця, що покликувало вечір із-за гори
(М. Андрусяк)
.4
. кого і без прям. дод., діал.
Закликати, агітувати кого-небудь до чого-небудь.
Я .. ходив гордий, мов князь, з лентою на грудях, співав, захоплювавсь, агітував... покликував до бою й ненависті, ораторствував
(О. Кобилянська)
.