СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ONLINE. ТОМИ 1-13(А-ПОКІ́РНО)
?
НАРУ́ГА
, и, ж.
1
.
Нестерпне знущання, заподіяння шкоди кому-, чому-небудь
.
Жду, не діждусь дружини, щоб полегшити біль, наругу, бо й справді, як вони сміли таке надуживання над людьми робити!
(Ганна Барвінок)
;
Скільки вона горя прийняла від тих самих панів, на котрих робить. Скільки наруги!
(М. Коцюбинський)
;
Вони
[люди]
кричали, що над містом вчинено наругу, що зайди знов почуваються в Києві, як у себе вдома
(В. Шкляр)
;
Шеремет розумів – іншої ради тепер нема. І все одно не вірив до кінця, що отаман Зелений віддасть наказ відступити, покинути Трипілля ворогові на наругу
(А. Кокотюха)
.
2
.
Зле висміювання кого-, чого-небудь
.
Гірко було слухати таку наругу. Та що могли оборонці вдіяти?
(Б. Лепкий)
;
Мимоволі Жолкевський озирнувся на пані Барбару, шукаючи в ній спільника своєму обуренню за таку наругу над честю мундира
(Іван Ле)
;
// 
Глузливе, зневажливе ставлення до кого-небудь
.
– Твій Іван? Який твій Іван? – з наругою промовила Ганка
(І. Франко)
;
Сміялися козаки, жінки, ба навіть дітлахи реготали. Іваник не стерпів такої наруги і вихопив з піхов шаблю
(В. Малик)
;
// 
Ганьба, неслава
.
Отакі батьки на світі, Нащо вони дітям? На наругу перед Богом
(Т. Шевченко)
;
Петро й Христя не дивилися в очі одне одному, – такий сором, така наруга їм... Перші дочкою набивалися!
(Г. Косинка)
.