НАРУ́ГА
, и, ж.
1
. Нестерпне знущання, заподіяння шкоди кому-, чому-небудь
. Жду, не діждусь дружини, щоб полегшити біль, наругу, бо й справді, як вони сміли таке надуживання над людьми робити!
(Ганна Барвінок)
;Скільки вона горя прийняла від тих самих панів, на котрих робить. Скільки наруги!
(М. Коцюбинський)
;Вони
[люди]
кричали, що над містом вчинено наругу, що зайди знов почуваються в Києві, як у себе вдома(В. Шкляр)
;Шеремет розумів – іншої ради тепер нема. І все одно не вірив до кінця, що отаман Зелений віддасть наказ відступити, покинути Трипілля ворогові на наругу
(А. Кокотюха)
.2
. Зле висміювання кого-, чого-небудь
. Гірко було слухати таку наругу. Та що могли оборонці вдіяти?
(Б. Лепкий)
;Мимоволі Жолкевський озирнувся на пані Барбару, шукаючи в ній спільника своєму обуренню за таку наругу над честю мундира
(Іван Ле)
;//
Глузливе, зневажливе ставлення до кого-небудь
.– Твій Іван? Який твій Іван? – з наругою промовила Ганка
(І. Франко)
;Сміялися козаки, жінки, ба навіть дітлахи реготали. Іваник не стерпів такої наруги і вихопив з піхов шаблю
(В. Малик)
;//
Ганьба, неслава
.Отакі батьки на світі, Нащо вони дітям? На наругу перед Богом
(Т. Шевченко)
;Петро й Христя не дивилися в очі одне одному, – такий сором, така наруга їм... Перші дочкою набивалися!
(Г. Косинка)
.