ЗДИВУВА́ТИ
, у́ю, у́єш.
1
. кого, що.
Док. до дивува́ти 1.
Все оте так скоїлося несподівано, так мене здивувало!
(Панас Мирний)
;Його трошки здивувало, що знайшлась одна людина, котра звернула увагу на те, що він писав у тих своїх нещасних віршах
(В. Винниченко)
;Сидять рибалки над водою – От підійди й заговори: Здивують щукою такою, Що ще й не бачив, хоч умри!
(М. Рильський)
;Здивував мене збайдужілий, ба навіть холодний погляд її карих, завжди трохи сумовитих очей
(Є. Доломан)
;//
безос.
Скромно одягнений, тихий і непомітний
[І. Франко],
поки мовчить. А заговорить – вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, як у казці(М. Коцюбинський)
.2
. розм.
Док. до дивува́ти 2.
Хто знав її від десятьох літ, то здивував би з неї тепера
(Леся Українка)
;Татове я виповнюю бажання, І не здивуйте, воно і моє. Я залишаю вам землю у спадок
(Д. Павличко)
.(1)
Не здиву́йте
– не осудіть
.[
Наум
:]
– Прощайте, панове сватове! Коли хочете, то справді випийте по чарці; коли ж ні, то не здивуйте; дайте і мені покой [спокій]
(Г. Квітка-Основ'яненко)
;Не здивуйте, люди. Те, що було, минулося І знову не буде
(Т. Шевченко)
.