ЖУРЛИ́ВИЙ
, а, е.
1
. Який тужить, сумує, журиться; сумний, зажурений, печальний
. На рундучку сидить Гапка, зав'язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая
(Марко Вовчок)
;[
Микита
:]
Біля вікна, самотня і журлива, Вона сиділа в замку короля(І. Кочерга)
;//
Який має схильність переживати за кого-небудь, турбуватися про кого-, що-небудь; турботливий
.– Цей придуркуватий, бачу, не з журливих: не з таких, як я, – обізвалась Галецька
(І. Нечуй-Левицький)
;//
Який виражає смуток, тугу, печаль; власт. людині, яка журиться
.– Мамо! Мамо! – знов шепоче Галя, і знов Галі ніхто не чує і не бачить ніхто доброго журливого личенька
(Марко Вовчок)
;Королівна йде поволі.., не спуска очей журливих, не схиля блідого чола
(Леся Українка)
;Блиснула
[Орина]
разочками зубів, і журливий посміх затремтів на її довгастому з дикуватими очима обличчі(М. Стельмах)
.2
. Сповнений, пройнятий тугою, смутком
. – Все я бачив; од усього Серце надривалось, – І тоді журливе слово На папір прохалось
(Я. Щоголів)
;[
Інгігерда
:]
Облиш думки журливі І розуму ясного не мути...(І. Кочерга)
.3
. Який викликає, навіває тугу, смуток
. Тілько з другої хати доносилася сумна, журлива пісня
(Панас Мирний)
;Не дивись на березу плакучу, На березі журливеє віття Нагадає тобі лихоліття, Нагада тобі тугу пекучу
(Леся Українка)
;Стояла проти місяця журлива черемха
(О. Ільченко)
.