ГО-ГО́
, виг.
1
. Уживається для виявлення задоволення чим-небудь
. – Го-го! Як танцювати, то танцювати
(М. Коцюбинський)
;– А ти звідки знаєш, хто вона така?.. – Го-го, я, брат, усіх примітних дівчат знаю
(П. Загребельний)
;– Ти співчував мені, .. а я – щасливий. Го-го, який я щасливий
(В. Чемерис)
.2
. Те саме, що гов-го́в.
– Го-го-го-го-го! – Загукав він товсто на всю горлянку, аж луна в лісі розляглася
(Панас Мирний)
;– Го-го-го-го! – волав він. – Озовись, хто живий! Го-го!
(М. Старицький)
;[
Голос
:]
Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти?(Леся Українка)
.3
. Звуки, якими передається голосний, нестримний сміх
. Чувся гомін. Хтось реготавсь: Го-го! Так їм і треба, щоб не підіймали голів вище нашої підошви... го-го!..
(А. Головко)
;– Го-го! – зареготався Тирло
(О. Бердник)
;– Го-го! – реготнув великий візир, а за ним і його поплічники
(П. Загребельний)
.