БУНЧУ́К
, а́, ч.
1
. іст.
Булава з металевою кулькою на кінці і прикрасою-китицею з кінського волосу; в давні часи широко застосовувалася в Туреччині, Польщі, Росії (як ознака влади козацьких отаманів) і в Україні (як ознака влади гетьманів)
. Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчуками Збирать на пораду
(Т. Шевченко)
;На одній стіні
[у покої]
висіли військові добутки: то дорогий турецький запоясник, то шабля, то бунчук...(Д. Мордовець)
;Попереду
[сотні]
один козак високо тримав над головою бунчук...(Ю. Мушкетик)
;На майдан перед січовою церквою виносили козацькі клейноди – хоругви, бунчуки, котли, булаву – і старшина кланялася панству, просила увільнити від виконання обов'язків
(із журн.)
;Головними військовими клейнодами були хоругва, бунчук, печатка з гербом
(з газ.)
.2
. У деяких військових оркестрах шумовий музичний інструмент (із дзвіночками), прикрашений волоссям із кінських хвостів
. Грати на бунчуку
.